Що таке війна, донеччанин Кирило Бондаренко відчув ще у 2014 році. І тоді зрозумів, що Кримом і Донбасом росіяни не обмежаться – велика війна неминуча. 24 лютого 2022 року Бондаренко пішов до війська рядовим солдатом-стрільцем, а вже за півроку став командиром.
«Коли ворог був біля Києва, ми стали на захист столиці. Після Києва ми поїхали виконувати завдання на Харківщині, Донеччині. Тобто весь час був і є в активній фазі. Мав поранення, відносно легке. Але саме воно підштовхнуло до думки, що треба міняти піхоту на інший напрям, де я можу бути більш корисний — організувати людей, ставити завдання, контролювати їх виконання, забезпечувати усім необхідним підрозділ.
Не таємниця, що в армії брак офіцерів. А я ж закінчив Донецький університет внутрішніх справ, тож певний досвід мав. Очолив підрозділ з 30, а потім з 50 чоловік. Отримав молодшого сержанта, а вже восени став офіцером. Був командиром взводу, далі довірили роту. Наразі я командир роти спеціального призначення Національної гвардії, який займається знищенням бронетехніки. Ми розвідуємо цілі і знищуємо їх».
Про деталі бойової роботи свого підрозділу Бондаренко розповідає небагато – аби вийти на дистанцію пострілу доводиться прямувати польовими дорогами, де не всім позашляховикам проїхати вдається. На роту отримали два Humvee. Хороші машини, але цього мало.
«Нам треба потужні машини, які можуть возити вантажі, передусім боєкомплект, а він багато важить. Коли десь у полі застряєш, то одразу наражаєшся на загрозу, ти стаєш зручною ціллю.
Загалом забезпечення нормальне, просто є потреба в транспортних засобах. Скільки б не купляли — дуже багато знищується. Плюс чимало витрачаємо коштів на ремонт».
Проект ГЕРОЙCAR «Фонду Руслана Шостака» запустив збір на пікап для підрозділу Кирила Бондаренка. Потік донатів на авто “Латифундист” пішов доволі швидко, залишилось зібрати небагато, тому потрібно мобілізуватися для фінального ривка і допомогти бійцям нищити ворожі танки й бронетранспортери.
Командир роти спеціального призначення НГУ Кирило Бондаренко зізнається, що воліє зараз думати, як зберегти життя побратимів і власне, як виконати бойові завдання. Глобальних планів не будує, але бізнесові й менеджерські ідеї народжуються самі. Приміром, про «ресторанний» ажіотаж у прифронтовій зоні й логістику агробізнесу та залучення фермерів зі східних областей до забезпечення армії.
«Мені здається, столовки, які є у прифронтових містах, ніколи в житті таких грошей не заробляли як зараз. До умовних бургерних, яких там кілька штук на місто, стоять черги. Коли тебе виривають з ж*пи, дають два дні помитися-поголитися, всі хочуть виїхати у прифронтове містечко, хоч трохи насолодитися тихим спокійним життям. Чому б не розвернути програму з переробкою, харчопромом на сході, щоб і селянам, і бізнесу, і армії допомогти? У нас до біса креативних людей, які це можуть зробити.
Військово-цивільним адміністраціям не особливо-то до аграріїв, у них пріоритет — армія, біженці. Хоча аграріїв з цих регіонів можна задіяти. Армію ж треба утримувати, солдатам треба їсти. Можна не везти зі Львівщини продукти — дайте можливість їх виростити і виробити тут, на сході. І таким чином — підтримати людей і зекономити на логістиці».
Прифронтова зона й окуповані території – це заміновані поля, розграбовані та знищені господарства. Кирило Бондаренко прогнозує, що для відновлення аграрного сектора України знадобляться роки. Колишній комерційний директор елеватора, а нині офіцер Національної Гвардії України, зробив свій вибір - зі зброєю в руках захищати рідну землю і цінності, в які вірить.
За матеріалами Latifundist.com
